СПРАВЕДЛИВІСТЬ – СПРАВА ЧАСУ

        

Страх перед жахливою системою, постійний голод, біль, страждання душі і тіла, запах смерті, хаотичність навколо, безпорадність – відчуття, які охопили людське єство небаченим донині в масштабах історії геноцидом. Ціленаправленим урядом радянського більшовизму проти української самосвідомості. Справедливо названим актом ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 років.

“… Мы, колхозники, не живем, а существуем. И существуем только для работы, государства, но только не ради самих себя. Такой тяжелой жизни Украина ещё не знала в своей истории. Наш колхозный народ оборван, босой. И  ещё хуже того — наш народ голоден … В 1933 голодном году люди ели кору деревьев, траву и даже своих детей, сотни тысяч людей умерли с голода — и все это на глазах коммунистов … Народ умирал с голоду не потому, что был неурожай, а потому, что у нас хлеб государство забрало, и этот хлеб лежал на складах "Заготзерна", на элеваторах, перегонялся на дурман-спирт …

... Когда голодный народ собирал зерна кукурузы возле склада "Заготзерно" на станции Хорол, его стреляли, как собак. Вызвали из города Хорол эскадрон конной милиции, которая с обнаженными шашками гнала нас, голодних, от складов. А хлеб на складах был. Было зерно, была мука, а люди умирали с голоду … А вам, Иосиф Виссарионович, наверное, никто не сообщал … ¹ ” (із вкрай сміливого листа колгоспника Миколи Реви з села Хильківка, Хорольського району, Полтавської області генеральному секретарю ЦК ВКП(б) Сталіну (Джугашвілі) Йосипу Віссаріоновичу, напередодні травневих свят 1940 року. Внесені лише граматичні правки. Енкаведисти перехопили лист. Рева був засуджений на 6 років за антирадянську пропаганду).

“… Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 5 райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент … Плохо по линии советской … Плохо по линии ГПУ … Так дальше продолжаться не может ² ” (із листа про обставини в Україні генерального секретаря ЦК ВКП(б) Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича до секретаря ЦК ВКП(б) Кагановича Лазара Мойсейовича, серпень 1932 року. Мова йде про те, що партія є виконавчим механізмом, вона не має бути схожою на парламент, який уособлює собою дискусію. “Партия сказала: надо! Комсомол ответил: есть!”. Сталін звертає увагу на недостатню радянську свідомість райкомів і не доопрацювання у зв’язку з цим каральних органів).

Йшли 30-ті роки ХХ століття. Україна нагадувала фортецю середньовічних часів, яка була охоплена спраглими до насильства ворожими силами, котрі морили голодом до останнього подиху тих, хто за її стінами ще має потенціал до супротиву і волі, з метою швидкого підкорення та рабства.  Українці в основній своїй масі були обезсилені, обезголовлені страшенним “червоним терором” післяреволюційних подій. До повного поневолення залишалися останні радикальні дії. Побудова усього радянського методами репресій, голодомору, залякування, була неминучою.

Світ мовчав. Та поодинокий поголос доніс жахливу правду до світової громадськості, правду, котру так справно замилювала пропагандистська машина кровавих більшовиків. Мова йде про вкрай відважний і такий необхідний в суспільному, моральному, історичному сенсі  вчинок валлійського журналіста Ґарета Джоунза, який попри величезну небезпеку для свого життя і кар’єрних успіхів, доніс Світу ізольовану інформацію про жорстокі масштаби голодомору в Україні 1932-1933 років.

  

Ґарет Джоунз в березні 1933 року втретє в своєму молодому та вже такому насиченому подіями житті, і за роком драматичних обставин востаннє, відвідує Радянський Союз. Перебуваючи в Москві він дізнається про страшний голод в Україні. Попри заборону грізного ОДПУ на в’їзд іноземним представникам на територію української республіки, Джоунз нехтує цією забороною та вирушає потягом на зустріч очевидності.

Цей вчинок беззаперечно характеризує  Ґарета як надзвичайно сміливу людину (громадяни, які жили в ті нелегкі часи розуміють про що йде мова, сила комуністичної системи підступна і безжальна до тих, хто лише подумав осмиcлитися їхній волі, не кажучи вже про конкретні дії), професіонала своєї справи, особистість виховану в системі демократичних цінностей.

Побачивши епіцентр безжальних подій, від вакханалії більшовицького почерку на власні очі, Джоунз описує наступне:

“Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хлібу. Наче пуля селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей … ³ ”

Побачену трагічність він не в змозі залишити на одинці із своєю душею. Його охоплює переконання повідомити Світ про ці не людські жахіття. І таки наважується на критичні публікації методів управління радянського керівництва у низці західних газет.

Що відбувається далі?

Як і належить тоталітарній системі, вона відразу цілеспрямовано діє, безжально карає тих, хто йде проти неї, намагаючись виправдатися та поставити в не зручне положення опонентів. Сталінський режим усілякими методами норовиться, будь що, спростувати написаний матеріал “нахабного журналіста”. В хід більшовицької фантазії були залучені найкращі методи дезінформації:  низка західних акул пера, з якими щільно попрацювали органи ОДПУ, малюючи події в яскравих фарбах комуністичної держави, безвідповідально  перед своєю честю виставляють насміх правду Ґарета Джоунза; випливають заперечення голодомору відомими британськими письменниками, виконуючи сценарій сюжету написаний вже не ними особисто, що відповідає покликанню їх професії, а написаним для них, оспівуючи “щасливе і безтурботне життя” в радянському союзі; використовують підготування зразкових поселень неподалік Москви, як відшліфовані декорації в театрі перед комічною виставою, демонструючи цей міраж закордонним делегаціям.

      

Джоунз потрапив у дійсно химерну ситуацію, яка очевидно призвела його у важкий психологічний стан. Зрештою не в кращу сторону змінилося, за викривленою не справедливою формою до цих подій, його насичене яскраве життя успішного журналіста. Розмах отруйної кампанії проти нього, клеймо “вигадника”, втрата напрацьованих позицій авторитетного кореспондента взмозі не лише  пригнічувати навіть таку сильну особистість, якою є Ґарет, а і викликати внутрішню біль від разючих ударів брехні.

Він побачив справжню картину страшних подій, що відбувалися з величезною кількістю простих людей, вагомість цієї щільно прихованої правди. Розуміючи їх приреченість, розповів про неї. Натомість більшовицький маскарад виставляє його в образі не правдомовця, недолугого речника, казкаря.

Не дивлячись на тиск зі сторони радянської влади і прилеглих до них чорноротих прихлібників, Ґарет продовжує впевнено відстоювати побачений ним голодомор. Його охоплює відчуття справедливості, борг честі, жага йти до кінця на зустріч правді.

Він публікує чергову статтю, де пише:

“… В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев’ятьох в одній кімнаті. Нестерпно було бачити, що в двох із трьох діточок боліли животи. Все, що можна було з’їсти, — це брудний суп, у якому плавали одна-дві різочки картоплі. І це все, що їла вся родина разом зі мною дерев’яними ложками … ⁴ ”

Наступає 1935 рік. Свою кореспондентську діяльність  Ґарет Джоунз не покидає, залишається вірним своїй професії і вирушає до Монголії. Перебуваючи в країні безмежних степів, за дуже загадкових обставин, він був застрілений внутрішнім бандугрупуванням. Як не дивно усі сліди, його тамтешнього оточення, свідчили на сплановану акцію комуністичних мститилів радянської держави.

Задаючись питанням: “Чому Джоунз зробив цей сміливий крок, розуміючи наслідки такої ризикованої діяльності ?”

Аналізуючи перебіг подій, які трапилися із Ґаретом Джоунзом, залишається зрозумілим. Він чітко віддавав собі належне, що на ньому лежить величезна відповідальність за побачене із під приховуючої завіси: відповідальність як журналіста співвідношенному справжньому поняттю цієї професії, моральна відповідальність людській подобі, відповідальність честі та совісті напротивагу кровавій несправедливості сталінської ширми жахіть і брехні. Не дивлячись на заборони, переслідування, покарання - правда дійшла до наших днів. Пан  Джоунз був першим і таким вагомим гвинтиком у істинному висвітленні голодомору 1932-1933 років.

Сьогодні ми маємо вистраждану, проте свою рідну незалежну Україну. Окрім того, що нам даний історичний шанс будувати свою вільну та самобутню державу, нам необхідно поставити чітку крапку в національній темі голодомору, визначити відповідальних за цей жахливий злочин без жодних протиріч у демократичному суспільстві, зробити для себе висновок і ніколи не дозволяти аби подібне повторилося у нашому майбутньому.

Наслідуючи цій тезі, український суд за допомогою кваліфікованих істориків, служб, окремих осіб і організацій працюючих над питанням голодомору, чітко визначив прізвища безпосередніх винуватців цього страшного злочину.

Ми повинні завжди пам’ятати імена цих чорних нелюдів та згадувати при будь-якій нагоді у питаннях геноциду українців часів акту голодомору.

А саме:

Сталін (Джугашвілі) Йосип Віссаріонович - генеральний секретар ЦК ВКП(б), Молотов (Скрябін) В’ячеслав Михайлович - третій голова РНК СРСР, Каганович Лазар Мойсейович - секретар ЦК ВКП(б), Постишев Павло Петрович - другий секретар ЦК КП(б) України, Косіор Станіслав Вікентійович - генеральний секретар ЦК КП(б) України, Чубар Влас Якович - голова Ради Народних Комісарів УСРР, Хатаєвич Мендель Маркович - член політбюро КП(б) України.

Також за цей важкий злочин несуть відповідальність інші адміністративники радянського партапарату (список організаторів голодомору за посиланням ⁵ ).

Не можемо дозволити собі знімати відповідальності із керівників райкомів, місцевих працівників каральних органів, різноманітним вислужників режиму, активістів, донощиків. Абсолютно кожний, хто має до цього пряму або опосередковану приналежність, несе відповідальність.

Моральну відповідальність несуть всі, хто на сьогоднішній день заперечують факт голодомору, демонструючи цим самим своє невігластво. Це і низка поганої масті політиків, і безбожні прислужники комуністичної ідеології, ідеалоприклонники сталінізму, жертви пропаганди. Часто буває усе разом. Зрештою цілі держави маскують свою вигоду за запереченням сталінських репресій проти українців.

Попри масові труднощі, перед розкриттям загальної правди голодомору 1932-1933 років, ми маємо певні перемоги та значні зрушення у цій не легкій справі. Адже з плином часу реабілітований в очах світової громадськості герой піднятої теми Ґарет Джоунз. Чиє бажання, професіоналізм і мужність принесли надзвичайно важливий внесок у розкритті зчиненого більшовиками геноциду, першим повідомивши про затаємничені факти. Ім’я іноземця назавжди закарбованого в лаврах героїчних вчинків української історії.  

Названі прізвища основних ідеологів злочину.

Ряд низки країн визнали голодомор актом геноциду українців.

І найголовніше для гармонії поколінь. Всі постраждалі від тих чорних подій нарешті вшановані мільйонами своїх нащадків.

Проаналізувавши наболілу тему, розуміємо очевидні речі. Як би того не хотілося ворогам, як би вони не продовжували чинити опір правді, саме вище зазначені досягнення наштовхують на оптимістичні сподівання в завершальному етапі формуванні істини. Не дивлячись на повну заборону, маскування, приховування, ми бачимо і розуміємо, що справедливість – справа часу.
(Стаття Артема Марченка)

Список посилань на використані джерела:

1.   Офіційний сайт Служби безпеки України 
http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=71889&cat_id=70622&mustWords=%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0+%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B0&searchPublishing=1

2.    Офіційний інтернет портал Державної архівної служби України.

http://www.archives.gov.ua/Sections/Famine/Publicat/Fam-Stalin-Kaganov.php

3.    Україномовна Вікіпедія

http://uk.wikipedia.org/wiki/Ґарет_Джоунс

Також ссилка на текст є на сайті BBC Україна та на сайті Центру досліджень визвольного руху.

4.    Центр досліджень визвольного руху

http://www.cdvr.org.ua/content/гірка-правда-ґарета-джоунза

5.    Україномовна Вікіпедія

http://uk.wikipedia.org/wiki/Список_організаторів_Голодомору

Список осіб та документів, оприлюднений СБУ, з архівних матеріалів.

ПРАВО ЖУРНАЛІСТА

Усім вільнодумцям присвячується

Журналістику, неформально, по праву називають четвертою владою. Як показує практика, така висока оцінка є небезпідставною. Саме журналісти доносять до широкої громади міст, країн, цілого Світу інформацію, яка надає важливі знання про події, що повсякчас трапляються навколо нас. Людство має змогу знати, оцінювати, думати, діяти, змінювати, що є беззаперечним фактором розвитку. Будь-яка спільнота в своєму ідеалі прагне вільного, безперешкодного доступу до інформації – це є показник демократичних цінностей такого суспільства. В іншому випадку це ознака регресу.  

Журналістське право, його захист, вільний доступ до публічної інформації, розслідування, свобода слова - все це той арсенал, який і дає змогу журналістиці відігравати важливу роль у формуванні демократії.

За 21 рік незалежності України, випадки порушення прав, перешкоджання, погрози, посягання на життя представників ЗМІ мали своє місце. Найгучнішою справою, такого роду подій, було зникнення безвісті відомого журналіста Георгія Гонгадзе. Ця трагедія стала шоковою не лише для української громади, а й для усього Світу. Георгій своїм прикладом демонстрував характер, волю, мужність справжнього вільнодумця. Та нажаль, за свою позицію, поплатився життям. 

Для усіх Гонгадзе став героєм, символом свободи, прикладом мужності. Та чи героїзм, в умовах жорсткого ризику, є метою формування демократичної України ? Сама можливість таких випадків, є ознакою хворобливості нашого рівня демократії в державі, вседозволеності та безкарності, відсутності високого рівня ідеалів розвитку та моральних принципів. Адже тим, хто це зробили, природою свого викривленого сприйняття життя і людських цінностей, ніколи не зрозуміти, що для люблячої мами - це син, блиску чиїх очей вона вже ніколи не побачить, для дружини і дітей - це люблячий чоловік і батько, захисник, опора, яку в них відібрали, що такі методи в кінці-кінців є початком саморуйнації і резонансом підвищеної уваги. 

Історія Гонгадзе мала б стати прикладом хоробрості для усіх представників “вільного пера”, а головне прикладом покарання для будь-якого чиновницького класу, угрупувань чи окремих осіб, викарбуватися публічною аксіомою неможливості, такого характеру подій, в побудові демократичного суспільства. 

Та наразі в системі, яка склалася у нашій країні, ніхто не міг застерегти цієї трагедії, оскільки вільнодумство стало ознакою небезпеки в нашій державі. Нажаль, випадки порушення прав журналістів, та посягання на їх життя і здоров’я мають місце до сьогодні. Прозорості у такого плану справах мало, мало її і у справі Георгія, проте є надія на спільну зрілість та відповідальність. 

Ця давня, а насправді така актуальна жахлива подія, має стати основною метою, уроком, прагненням української громади до свобод та побудови демократичних цінностей. Переконаний, що ця зрілість обов’язково прийде, цьому приклад те, що за останні роки спільнота журналістів навчилася гуртуватися у питаннях, які порушують їх права. До цього, обов’язково, прийде і українське суспільство загалом. Формування такої свідомості - є нашим спільним завданням !       

(Стаття Артема Марченка)       

УДАРу по Києву не відбулося

Партія “УДАР” та її лідер Віталій Кличко розраховували на абсолютну підтримку в місті Києві. За їх уявленнями саме ударівці були беззаперечними лідерами серед усіх опозиційних партій в столиці України. Цьому підтвердження пропозиція, яку вони запропонували в середині жовтня об’єднаній опозиції “Батьківщина”, а саме зняти 7 своїх кандидатів у столиці на користь партії Кличка (Терьохін → Бабенко, Ганущак → Чумак, Ляпіна → Давиденко, Бригинець → Крикунов, Чорноволенко → Фіщенко, Ємець → Діденко, Андрієвський → Назарова). “Батьківщина” задовольнила їх пропозицію лише по одній кандидатурі, округ №214, де відкликали свого кандидата Юрія Ганущака на користь ударівця Віктора Чумака. Інші 6 округів залишилися без змін. На всіх цих округах балотувалися представники обох політичних сил.

Варто зазначити, що і “УДАР” і “Батьківщина” за крок до виборів відкликали по більш як 20 ОВК всієї країни ряд своїх кандидатів на користь тези опозиційних сил – один округ, один кандидат. Щоправда “Свобода” і “Батьківщина” зуміли домовитися по цьому питанню задовго до виборів.

Результати виборів по мажоритарним округам міста Київ (станом на 1 листопада):

№211. Опрацьована 98,83% протоколів: 1. Сергій Терьохін 30,32% (Батьківщина), 2. Ігор Лисов 26,60% (ПР), 3. Микола Бабенко 26,24% (УДАР).

№212. Опрацьовано 100% протоколів: 1. Віталій Ярема 30,22% (Батьківщина), 2. Ігор Баленко 15,77% (самовисуванець), 3. Кирило Куликов 13,39% (УДАР)

№213. Опрацьовано 100% протоколів: 1. Володимир Яворівський 36,66% (Батьківщина), 2. Олександр Ліщенко 15,91% (самовисуванець), 3. Валентина Сокур 14,87 (УДАР).

№214. Опрацьовано 100% протоколів. Округ, який представляв від опозиційних партій єдиний кандидат Віктор Чумак (УДАР), отримав перемогу з результатом 38,91%.

№215. Опрацьовано 100% протоколів: 1. Андрій Іллєнко 33,14% (Свобода), 2. Галина Герега 32,95%(самовисуванець) , 3. Ігор Опадчий 19,01% (УДАР).

№216. Опрацьовано 100% протоколів: 1. Ксенія Ляпіна 29,27% (Батьківщина), 2. Олександр Супруненко 27,70% (самовисуванець), 3. Олексій Давиденко 17,09% (УДАР).

№217. Опрацьовано 100% протоколів: 1. Олександр Бригинець 31,75% (Батьківщина), 2. Вадим Столар 25,45% (самовисуванець), 3. Юрій Крикунов 15,48% (УДАР).

№218. Опрацьовано 100% протоколів. Округ представляв єдиний кандидатом від опозиційних сил Володимир Ар’єв (Батьківщина), який переміг, отримавши 38,85% голосів.

№219. Опрацьовано 100% протоколів. Переміг єдиний кандидат від опозиції, Володимир Бондаренко (Батьківщина), отримавши 44,20%.

№220. Опрацьовано 100% протоколів: 1. Олександр Чорноволенко 32,01% (Батьківщина), 2. Іван Фіщенко 14,06% (УДАР).

№221. Опрацьовано 100% протоколів: 1. Леонід Ємець 30,52% (Батьківщина), 2. Ярослав Діденко 20,24% (УДАР).

№222. Опрацьовано 100% протоколів: 1. Дмитро Андрієвський 33,87% (Батьківщина), 2. Рена Назарова 25,88% (УДАР).

№223. Опрацьовано 76,23% протоколів: 1. Віктор Пилипишин 28,37% (самовисуванець), 2. Юрій Левченко 27,51% (Свобода), 3. Руслан Брицький 15,66 (УДАР). За даними спостерігачів і членів двк від опозиційних партій, за підрахунками в цьому окрузі, переміг Юрій Левченко.

Всі ми поважаємо великі спортивні досягнення українця із світовим ім’ям Віталія Кличка, шана та слава йому !

Проте виникає логічне запитання до пана Віталія як політика і до партії “УДАР”. На які дослідження ви опиралися, коли пропонували об’єднаній опозиції відкликати своїх кандидатів на користь ваших, зокрема по округах міста Київ 211, 216, 217, 220, 221, 222 ? Очевидно сам астролог Павло Глоба брав у цьому участь, інших домислів не виникає.
(Стаття Артема Марченка)

КОКТЕЙЛЬ “ВИБІР НАРОДУ”

Підсумовуючи результати парламентських виборів 2012 охоплює бажання проаналізувати логіку та критерії за якими виборець керувався обираючи ту чи іншу партію та кандидатів по одномандатних округах.

Помітно, що багатьох дивує досить пристойний результат ВО “Свобода” і “КПУ”. Хоча це є результатом двох складових. Перше: Виборці Свободи опиралися на захист традицій своєї країни, відстоювання своїх прав та свобод, зрештою за жорсткі дії у питаннях захисту наболілих проблем. Друге: Виборці комуністичної партії – це люди, які живуть спогадами минулого, яке аналізуючи далеко не світле, та вірою у соціалістичний рай, який дасть усім без винятку рівні можливості, тобто виборець партії комуністів – утопічний ідеаліст. Ці дві складові на фоні застою нашої держави мають яскравий вигляд, радикальних змін в політикумі бракує багатьом українцям. У цьому сегменті свободівці мають більш реалістичний вигляд, який підкріплений вірою та діями. Скептицизм аналітиків щодо того, що це межа тріумфу Свободи вкрай недоречний, оскільки фон стабільності ідеології свободівців має досить пристойну перспективу в середовищі опозиційних партій.

Наступні дві партії: об’єднана опозиція “Батьківщина” та партія “УДАР”. Впевнено можна віднести ці дві політичні сили до одного поля спрямування.  Як і Батьківщина так і УДАР декларують у своїх програмах демократичні цінності, боротьбу із владою, європейський вектор розвитку. Одна частина виборців голосувала за симпатії до лідерів об’єднаної опозиції, зокрема ув’язненої екс-прем’єра Юлію Тимошенко та молодого лідера Арсенія Яценюка, інша за високий спортивний авторитет у світі, відомого боксера, Віталія Кличка. Варто зазначити, що загроза поняття “тушкування” досить велика в новій парламентській фракції “УДАР”, оскільки партійний список викликав ще до виборів багато питань на рахунок стійкості до опозиційної діяльності. Якщо за прогнозами об’єднана опозиція породить кілька “тушок” для провладної більшості, що є порівняно не значною похибкою, то ударівці спроможні випустити цілу плеяду таких “тушок”. Як кажуть: Час покаже.

Що стосується партії влади – партії Регіонів, то тут питання щодо стабільності певного відсотка електорату не виникає. Регіонали з року в рік акумулюють свого виборця. Основні критерії: російський вектор співпраці, статус російської мови, схід і захід. Також варто відмітити доступ до адміністративного впливу. Не виникає сумнівів, що саме провладна партія навколо себе і буде формувати більшість у новому парламенті.

Найбільш цікавим є аналіз логіки виборця в районах та на селі. Це стосується західних та центральних регіонів України. Якщо 3/4 % виборців цього регіону обирає опозиційні партії, то тут питань практично не виникає, а от чому ці ж самі виборці обирають провладного кандидата чи самовисуванця від влади по одномандатним спискам, то така логіка вибору вкрай не зрозуміла: опозиційна партія + провладний кандидат = абсурд.

Очевидно є проста формула: Маєш гроші та адміністративний вплив – прямуй обиратися в село ! Адже повертаючись до своєї статті “Гречкосії – хто вони?”, наївність та простота заміського жителя, в переважній більшості - беззаперечний факт. Будемо відвертими: місце залякування, підкупу та шантажу, тим більше в глубинці регіонів, нажаль давно звична справа.

(Стаття Артема Марченка)

НАРОД ОБРАВ ОПОЗИЦІЮ! МАЖОРИТАРНИКИ ОБЕРУТЬ ВЛАДУ?

Закінчилося голосування, проте виборчий процес триває. Основними принциповими питаннями стоять захист голосів, показники мажоритарних округів та зрештою формування більшості. Не легкий пакет задач і питань.

За даними національного екзитполу та екзитполів усіх авторитетних компаній опозиційні партії отримали перевагу над партіями влади, оскільки їх перевага склала понад 10%, що у політиці є переконливим відривом і як наслідок підсумковою оцінкою. Та особливістю парламентських виборів 2012 року є те, що окрім виборів партійних списків, ми обирали мажоритарних кандидатів – 50/50. Отож формування більшості у новому парламенті будуть формуватися з двох частин: партій, які пройшли до верховної ради, та мажоритарників, які пройшли по округах за якими обиралися. Якщо питання по партіях теоретично визначені, то питання по мажоритарних обранцях залишаються закритими.

Отже спробуємо оцінити шанси опозиції та влади на прихільність до своєї сторони обранців з округів:

Перше на що потрібно звернути увагу, це те, що середня область Заходу країни містить близько 5-7 виборчих округів, тобто з кожної області буде обрано така ж кількість депутатів, а наприклад в Донецькій області 21 округ, Дніпропетровській 17 округів, Харківській 14. Не секрет, що Захід акумулює опозиційного виборця, а Схід провладного. Перевага як бачимо на стороні влади.

Друге на що потрібно звернути увагу, це депутати самовисуванці. Переважна більшість мажоритарників, які претендують на перемогу, це або бізнесмени або впливові адміністративними, інша частина – це ідейні, їх меншість. Чию позицію, влади чи опозиції, займе впливовий бізнесмен або чиновник вирахувати не важко, оскільки їх подальша успішність у введені справ безперечно залежить від влади. Лише меншість таких депутатів спроможні вистояти і залишитися в опозиції. Отож влада у цьому питанні також отримує перевагу.

Третє на що потрібно звернути увагу, це питання якості депутатів, які пройшли по партійній лінії. За це перед своїми виборцями відповідають партійні лідери. Як показує практика, далеко не усі опозиційні представники взмосі протистояти спокусі перед великими сумами грошей, бізнес та іншим інтересам.

Підсумовуючи, можемо сказати, що перемога опозиційних партій за списками на парламентських виборах, це ще не ознака формування більшості. Ці вибори за своєю формулою є специфічними. І ця специфіка дає перевагу більше владі аніж опозиційному табору. Подальші події виборчих підсумків залежать, як бачимо, від багатьох факторів реалій української політики. Те, що влада акумулює усі можливі способи для створення провладної більшості у парламенті не має сумнівів, а от для опозиційних партій це є своєрідна висота, тест на якість та уміння домовлятися між собою.  

(Стаття Артема Марченка)

ГРЕЧКОСІЇ – ХТО ВОНИ ?

За відповіддю на це питання я вирушив у сільську місцевість. Де побачив окрім гарної природи, озер і безмежних полів - простоту, наївність та своєрідне бачення місцевих жителів на виборчий процес, який охопив усю країну від почтових скриньок до екранів телевізорів. Із побаченого роблю судження, які пов’язані з історичною складовою формування сільського населення та сприйняття виборця очима кандидатів. І як наслідок,  поняття “гречкосії” у статті, набуває широкої форми.

“Гречкосії” – це люди важкої праці, трудівники селяни, годівники малих районів і великих міст, люди, які звикли у поті чола поколіннями обробляюти свою землю під прапорами своєї волі чи прапорами примусу комуністичної влади, народ, котрий пережив гніт “червоного терору” та ледве виживає в період руйнації села часів незалежної України. Та нажаль констатуємо той факт, що таких селян-трудівників все менше і менше, а якщо бути більш відвертими, то більшість з них вже у поважному старому віці. Ці люди вже зовсім не “гречкосії”, а залежна верства населення від пенсійних виплат і пасивні власники земельних часток – паїв. Тому термін “гречкосії” сьогодні асоціюється не з селянином-трудівником, а з іншою категорією. А саме з “щедрим кандидатом добродієм”, чиїх представників-агітаторів можна побачити чи не в кожному селі та селищі. Такий “гречкосій” дивиться на світ іншими очима. Він бачачи злидні селянина, ту важку ситуацію в яку селянин потрапив, привертає його заклопотану увагу найпростішим нащо вистачає такому кандидату уміння – гречкою, продуктами харчування, зрештою 50 – 200 гривнями. Кандидат такого ґатунку за усіма законами цивілізаційності, вартий своїх же методів,  заслуговуючи поразки перед ідейними програмами інших кандидатів. Та як показує практика, кандидат-гречкосій, має усі шанси на перемогу. Оскільки   мешканець села, який виживає з клаптика своєї землі та живності яку тримає, віддалений антиполітикою розвитку села від культурних цінностей громадянин, в минулому “гречкосій”, а тепер “нужденний”, загнаний економічно-соціальною ситуацією в своїй країні до такої межі, що такого роду пайок - здається йому “доброю волею вчинку” та увагою до нього. Чим і користаються нові носителі поняття “гречкосії”, а саме кандидати.

Розглянемо формулу:  

За спостереженням, яке провів відвідавши наші села, побачимо  наступну картину. Орендарями земельних часток – паїв в переважній більшості є депутати або наближені до адміністрацій особи. Кандидати у депутати є прив’язані до району по якому вони балотуються: голови райдержадміністрацій, гендиректори агрофірм, інші адміністративники. Гречка, яку роздають такі кандидати, вирощується на цих самих земельних частках – паях. А люди, які беруть цю гречку, є формальними власниками цих земельних угідь. Тобто селянин уклав орендну угоду щодо свого паю з аграрною фірмою, на землі цього селянина вирощують земельну культуру, а потім цьому ж селянину дають цю земельну культуру у вигляді “вкрай турботливої допомоги” від кандидатів, які мають доступ до великих запасів таких культур або до великих знижок на них. Замкнуте коло прив’язаності усіх учасників процесу життя району, як мешканців, так і кандидатів. Сарказм і гіркота простоти.

Хоча у багатьох виникне питання: А могли і не дати ? На це також є відповідь: А могли і не взяти ! Кожний таке явище оцінює по-своєму. Не будемо забувати, що той хто бере - часто є нужденний, а той хто дає - не нужденний, проте також бере, але в іншій формі та іншій кількості. Адже лінія поведінки суспільства йде як зверху вниз, так і знизу вверх. Все залежить від соціального статусу та можливостей, які цей статус може принести. Відтак є люди, які беруть таку “допомогу”, а є які відмовляються, є депутати, які зраджують своїх виборців та команду з якими йшли до влади, а є які послідовні своїм принципам та ідеям.

(Стаття Артема Марченка)