ДИТЯЧА БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ – ЗАКРИТА ТЕМА УКАЇНСЬКИХ ПОЛІТИКІВ

Стаття спрямована до уваги народних обранців та чиновницького класу - користувачів Facebook і усіх читачів нашого блогу

Влада і опозиція, політичні ток-шоу одноманітного тематичного характеру, постійні дійові особи – сукупність, яка заполонила наш медійний простір.  Широке обговорення питань соціального характеру, самі собою, відійшли далеко в сторону поодиноких повідомлень телевізійних програм накшталт “Поговоримо”. Таке враження, що життя величезного українського соціуму складається лише з проблем нескінченного політичного серіалу.

Беззаперечно, кон'юнктура системи держави відіграє важливе значення у розвитку країни. І це питання потрібно всебічно обговорювати в призмі оцінок її форм управління. Проте є ще суспільство, як основа, зі своїми злободенними питаннями та проблемами.

Ряд таких вкрай важливих труднощів, вже давно вийшли за рамки норм в фазу катастрофічних показників, які зрештою мають вирішуватися делегованими від цієї самої спільноти представниками. Нагальне вирішення таких питань є першочерговим завданням влади та законодавчої гілки перед лицем тих, хто делегував їх не лише управляти, а вирішувати та відповідати. Влада і опозиція в такій ситуації має бути всебічно зацікавлена у подоланні будь-яких ганебних кризових явищ. Першим кроком у вирішенні цих проблем є всебічне обговорення, акцентуація, побудова стратегії – це являється показником стурбованості і прагненням подолати кризу, а не буденним замаскованим відстороненням від проблем у вигляді “браком коштів”.   

Однією з таких актуальних проблем, яка набула масштабів безпрецедентних показників, є дитяча безпритульність. За даними статистики українських служб, армія бездоглядних дітей складає тисячі осіб, за даними міжнародних організацій кількість дітей без опіки в рази більша ніж статистичні дані України. Можемо з впевненістю сказати, що ця кількість складає страшну цифру в сотні тисяч осіб. Хоча конкретні цифри всезагально не афішуються, вони сильно відрізняються в залежності від зацікавленості у правді. Взагалі можемо простежити, що профільні міністерства навіть на своїх офіційних сайтах приділяють цьому питанню обмаль уваги – такі хлопці та дівчата не є потенційним електоратом. Не говорячи вже про ціленаправлену діяльність у вирішенні проблеми дитячої бездоглядності.

За 21 рік незалежності, як показує практика, питання безпритульності дітей лише загострюється. Так, звичайно гроші та консолідація соціальних служб на подолання проблеми  в якійсь мірі приділяються, проте проблема залишається вкрай актуально відкритою. Очевидним фактом залишається не достатнє фінансування та слабка акумуляція сил на подолання проблеми, або логічне припущення щодо розкрадання коштів на поставлені цілі в боротьбі із цим жахливим соціальним явищем. В такому разі, цілком очевидно, ці кошти йдуть на забезпечення іншого характеру: навчання в європейських країнах, гроші на бізнес, нерухоме майно, автомобілі для власних дітей тих чиновників, які мають доступ до розподілення і витрат бюджету, котрий направлений на боротьбу із дитячою бездоглядністю.

Ми часто чуємо справедливе твердження - “чужих дітей не буває !”. На превеликий жаль, як показує ставлення держави і нашого суспільства зокрема, ще й як бувають. Адже по суті виявляється ці діти нікому не потрібні. Мова не йде про якогось роду соціальну “зрівнялівку” чи боротьбу із заможним життям, мова йде про елементарні закони формування та існування здорового громадянства. Громадськості де діти мають жити в повноцінних родинах, як мінімум в дитячих будинках, бути нагодовані, забезпечені охайним одягом, отримувати належну освіту, повноцінно соціалізуватися, мріяти про нормальне майбутнє і забезпечуватися гарантіями супроводу. Замість цього, такі діти мріють про шматок хліба, про цигарки, алкоголь, клей, наркотики, ведуть не контрольоване розпусне життя і як наслідок хворіють всеможливими страшними хворобами. Більше того, окрім девіантної поведінки у вигляді жебрацтва, злочинності, наркоманії, діти без опіки підпадають у ризик рабства у власній державі, насилля з боку педофілів та торгівлі дітьми за кордон.

У післявоєнні часи проблема дитячої безпритульності була в короткі терміни подолана, хоч система радянських інтернатів була далеко не ідеальною за своєю формою, проте систематичною у своїй діяльності викорінення явища. Зараз ми живемо в мирний час, та війна триває, проте вже не військова, а соціальна. По суті можемо стверджувати, що ці діти є в жахливій зоні небезпеки жорстокого світу, який їх оточує. Вони у всій цій ситуації є беззахисними, безпорадними, безвідповідальними у своїй волі. 

Висновок лише один. Ганьба законодавчому органу, виконавчій владі, регіональним чиновникам, всім хто відповідає за це питання, нам громадянам ! Адже саме ми породили суспільство де сотні тисяч дітей живуть без опіки над ними, на вулиці, не в благополучних сім’ях, які від проблем низького рівня життя в Україні впадають в алкоголізм, наркоманію та розпутство. При цьому питання ми ставимо не в ракурсі всенародної трагедії, а в ракурсі звичайної статистики, яку намагаємося приховати і взагалі пройти повз цієї проблеми.
Нажаль діти у всій цій ситуації і надалі залишаються приречені на суцільні злидні в своєму не дитячому житті.

(Стаття Артема Марченка)